«Суспірія» – один з найбільш провокаційних фільмів року. Відгуки критиків

Опубликовано 30.11.2018 автором discocsid

У російський прокат виходить фільм жахів «Суспірія» – ремейк класичного хоррора режисера Даріо Ардженто 1977 року. Незважаючи на похвалу від самого Ардженто, картина Лука Гуаданьіно залишила кінокритиків в замішанні: хтось побачив у режисера нового фон Трієра, а хтось, навпаки, вважає, що нова «Суспірія» стала повним провалом. Найяскравіші рецензії читайте в нашому матеріалі.

Антон Долін (Meduza):

«Суспірія» — не соціальний памфлет чи психологічна драма. Це захоплюючий, цілісний, лякаючий і чудово справжній трилер. Всередині навіть є подібність детективної інтриги. Єдиний чоловік в сюжеті, старий психотерапевт-юнгианец з красивим прізвищем Клемперер (в титрах вказано як Лутц Эберсдорф, але ходять чутки, що цю роль зіграла загримована до невпізнання Тільда Суїнтон), з самого початку приречений на крах в своєму розслідуванні. Його спроби знайти зниклу пацієнтку, танцівницю відомої трупи сучасного танцю, не можуть увінчатися успіхом: адже він вважає, що її одкровення про конклаві відьом, таємничих безсмертних Матерів, — це марення божевільного, і трактує їх як набір символів. Старий отримає сповна за свою віру в здоровий глузд. Йому нагадають, що і за ним водяться грішки, які не пояснити за допомогою логіки».

Валерій Кичін («Російська газета»):

Зате Гуаданьіно заповнив прогалину, зяючу у фільмі Ардженто: той забув про справу життя героїнь — танець, а Гуаданьіно відвів танцювального авангарду найпочесніше місце. Цікаво придумана сцена паралельних дійств: у репетиційному залі Сьюзі (Дакота Джонсон) викладається у балетних конвульсіях, а в дзеркальній пастці, роздираючи плоть на шматки, її руху римує, аж до неодмінного членоушкодження, принижена і ображена російська танцівниця Ольга (Олена Фокіна). Втім, центральна композиція, яка повинна була стати однією з кульмінацій фільму, придумана і виконана абсолютно безпорадно і виглядає невмілої пародією на стиль Піни Бауш».
Трейлер фільму «Суспірія»

Єгор Москвітін (Esquire):

Не вдаючись у спойлери, припустимо, що Гуаданьіно хотів поговорити про чотири речі. Перша — агонія краси. Навіть відьмам не судилося жити вічно, і невміння розпорядитися швидко портящимися молодістю, сексуальністю і талантом може бути причиною різних психозів. Друга ймовірна трактування: автор відчуває жах з приводу того, що мистецтво не схильне тільки до примноження добра, а й до витоків зла. Фільм не випадково згадує Соломію: героїні заворожуюче красиво танцюють, але їхня школа — той ще Рейх в балетках, а їх виступи — та ще кривава жнива. Третій лейтмотив фільму — розмови про масові помилки і про те, як гарно розказані історії допомагають нам зміцнитися в цих помилках. Від Гуаданьіно дістається і церкви, і фашистам, але особливо італійця, судячи по фіналу, турбує живучість нацистської естетики. Причому частиною цієї естетики цілком може стати і те почуття провини, яке постійно відчуває європейський кінематограф. Не згрішиш — не покаєшся, але чим довше каешься, тим більше грішиш. У якомусь сенсі Гуаданьіно — новий фон Трієр, а його експлуатація «Суспирии» — дикуватий мэшап «Антихриста» і «Німфоманки». По-четверте, це відвертий і аж до фіналу суворий фільм про материнство, утворює дилогію з «Клич мене своїм ім’ям» — фільмом про стосунки з батьком».

Денис Рузаев («КоммерсантЪ»):

Таке насичене прочитання матеріалу надає «Суспирии» Гуаданьіно деяку свіжість — стежити за тим, куди він раз за разом відводить оригінальну історію, і справді цікаво. Інша справа, що оригінальність поводження з сюжетом не стає каталізатором тут винахідливості власне режисерської. Порівняно з Ардженто Гуаданьіно значно приглушує стилістичний колорит — його кіно воліє сірі, скупі візуальні тони і непомітний, що тримається на вздохах і всхлипах саундтрек (авторства Тома Йорка з Radiohead). В результаті всі сюжетні віражі досить банально проілюстровані і не отримують настільки важливою в жанровому кіно підживлення з формальних знахідок. Чисто декоративними виявляються при найближчому розгляді і все привнесені Гуаданьіно ідеї — він ніби повторює і повторює, наче заклинання, набір одних і тих же базових слів («RAF-голокост-психоаналіз»), але за цим умничаньем виявляється порожнеча: жодну з підхоплених тим «Суспірія» розкрити так і не вирішується. І навіть пара розгорнутих танцювальних епізодів виявляється знищена безладним і, здається, бездумним монтажем. Якщо лаконічне, амбівалентне кіно Ардженто дійсно транслювало глядачеві відчуття поганого кошмару німецького підсвідомості 70-х, то нова «Суспірія» якщо щось і передає, то почуття режисерської розгубленості перед жанром, так і перед великою історією, а значить, і сучасністю. У Гуаданьіно вийшов не стільки актуальний ремейк «Суспирии», скільки парадоксальним чином її більш архаїчна, консервативна переспів».
Трейлер фільму «Суспірія»

Стас Тыркин («Комсомольская правда»):

«Суспірія» побудована на пластику в самому прямому сенсі слова: головний герой тут саме танець, який, згідно Гуаданьіно, в епоху після концтаборів (це важлива тема доручена тому самому професорові, зіграному Тільда Свінтон) не може бути красивим і радісним. Більш того, він вбиває. Цю істину відкриває для себе головна героїня (Дакота Джонсон), несподівано прийнята в трупу знаменитого хореографа, схожого на Піну Бауш (її точно грає Тільда Свінтон). Дівчина, сама володіє паранормальними здібностями, потрібна в якості заміни загиблої російської солістки, причому далеко не тільки як творчої одиниці, але і в якості… свіжого м’яса для присутніх тут відьом — за лаштунками сучасного танцю коїться справжнє безстидства, що завжди і підозрювали його супротивники».

Вконтакте
Facebook
Однокласники
Twitter

6362
0

–

Суспірія,
Суспірія

Даріо Ардженто,
Лука Гуаданьіно