«Рух вгору» вже в кіно: перші відгуки критиків

Опубликовано 18.12.2018 автором discocsid

Екшн-драма «Рух вгору» – головний російський фільм новорічних свят. Це драматична історія перемоги радянської збірної по баскетболу над американцями, не знали поразок на Олімпійських іграх більше 30 років. У нашому матеріалі ми зібрали рецензії кінокритиків, які першими оцінили фільм.

Сергій Сичов («Фільм Про»):

Весь фільм побудований як шлях до вирішального матчу, і тут, звісно, напрошується порівняння з картиною «Легенда №17», яку робила та ж студія, так і сценарист там був той же, Микола Куликов. Навіть тренери в цих фільмах підозріло схожі. Обидва фільми дуже гарні, але вони зовсім різні. «Легенда» — це метафорична розповідь про батька і сина, про людину і державу, це історія про придушення, служінні, сирітство, комплексах і перетворення їх на переваги. «Рух вгору» влаштований інакше, тому що тут автори намагаються говорити не про героя і його антагоністи, а про команду, ширше – про народ. Навіть поділ на тренера і його підопічних тут часто розмивається, тому що вони пливуть в одному човні, у них у всіх є свої слабкості, вони всі прекрасні спортсмени з поганими характерами, але у кожного всередині є щось дуже важливе, правильне, необхідне для усіх».
Трейлер фільму «Рух вгору»

Антон Долін («Вести FM»):

«Рух вгору» приголомшливо показує той самий матч збірної з баскетболу СРСР на Олімпіаді 1972 року в Мюнхені. Це третій акт фільму, його третину, цілий, по суті, фільм у фільмі, по напрузі і рівнем акторської гри перевершує все, чого досягав, щонайменше, вітчизняний кінематограф про спорт. Але кіно на цю тему — не просто імітація реальних матчів. Тут є історії кохання і зради, вірності і боягузтва: «Рух вгору» — справжня драма, в якій багато різних елементів».
Трейлер фільму «Рух вгору»

Сергій Кудрявцев («ivi»):

Ця стрічка дійсно захоплює, багатьма глядачами сприймається з перехлестом різних емоцій (від сліз до сміху – а гумористичні фарби присутні навіть в уявленні іноземців на екрані, чого явно не було в «Легенді №17»), виглядає майже як захоплюючий матч в прямому ефірі, коли не знаєш фінального результату гри. Однак баскетбольних сцен показаний якось ривками, з швидкою зміною планів, немов у комп’ютерній грі — але це, можливо, сподобається «просунутим користувачам», якщо такими називати нинішніх молодих глядачів, які звикли мало не все бачити через призму чого віртуального, умовно-фантазійного».
«Рух вгору»: враження глядачів, сюжет програми «Індустрія кіно»

Рогова Анастасія («Известия»):

У плані видовищності «Рух вгору» — дійсно крок вперед у вітчизняній індустрії. Кожна сцена матчу вибудувана як окремий фільм у фільмі і, завдяки неординарній операторській роботі, буквально заворожує: найвідповідальніші моменти, коли справа вирішують секунди і око не встигає відстежити руху баскетболістів і м’ячі, демонструються в сповільненій зйомці, дозволяючи оцінити майстерність маневрів».

Юлія Шагельман («Комерсант»):

Більше пощастило спортивним епізодами, поставленим динамічно і з явним увагою до деталей, хоча режисер Мегердичев і оператор Ігор Гринякин надто захоплюються рапідом і стоп-кадрами. Прийоми наївні, результат кульмінаційного матчу відомий, а все ж таки ті півгодини екранного часу, що він триває, адреналін тільки що з кінчиків волосся не капає. І нехай в реальному житті американці так і не визнали результат гри (і продовжують його оскаржувати), а у фільмі автори сміливо нехтують правилами баскетболу та історичними фактами заради видовищності — переможців, як відомо, не судять. А «Рух вгору», судячи з усього, твердо розраховує в чемпіони прокату».

Леонід Павлючик («Праця»):

З баскетболом у фільмі все на вищому рівні. Але для ігрового фільму цього все-таки замало. Потрібні яскраві характери, захоплюючі життєві історії, влучні побутові замальовки. У мемуарах Сергія Бєлова вони присутні, але найчастіше у втікачів, ескізних начерках. Їх треба було розгорнути в повноцінні сцени, перевести в драматургію, пластику кінематографічного листи. І тут авторам фільму теж багато чого вдалося. Вибухові, сміхотливі, компанійські грузини Кірки і Саканделидзе. Небагатослівний, собі на умі литовець Паулаускас, якого автори навіщось зробили антисовєтчиком, хоча і грішників. Погано бачить без окулярів, покладається більше на інтуїцію, ніж на підсліпуваті очі казах Жармухамедов. Простий, як правда білорус Єдешко. Гіганти-русаки — невтомний робітник Сергій Бєлов і «баскетбольний Моцарт» Олександр Бєлов, який прожив на світі всього 27 років… Ці та інші знамениті спортсмени змальовані у фільмі не те щоб об’ємно, але в достатній мірі, щоб виник прекрасний у своїй цілісності колективний портрет команди, спаяної однієї великої мрією: всупереч скепсису спортивних функціонерів, всупереч своїм власним сумнівам здолати незламну американську команду, яка не знала поразок на Олімпійських іграх 36 років поспіль! Цієї гегемонії, здавалося, і далі не буде кінця, поки за справу не взявся новий тренер збірної СРСР, великий Володимир Кондрашин, який змінив на цьому посту великого Олександра Гомельського».

Сусанна Альперіна («Російська газета»):

Глядача не залишить байдужим акцент, зроблений на багатонаціональності нашої збірної. Литовець, який міг би бути перебіжчиком і шпигуном. Грузини, для яких важливіше баскетболу та кар’єри тільки велика родина в гірському селі. У картині є жарт, яку ми і так знаємо, що всі ці люди чомусь називаються російської збірної. Без надриву і неприязні показано американці. Причому настільки яскраві акторські роботи — тренер збірної (іменитий Джон Сэвэдж), її спортсмени і вболівальники. Більш того, вуличні хлопці баскетболісти — афроамериканці. У якісь моменти здається, що навіть у рідному американському і голлівудському кіно їх не показали б краще».

Вконтакте
Facebook
Однокласники
Twitter

33345
1

–

-1

Легенда №17,
Рух вгору